English (United Kingdom)Russian (CIS)Ukrainian (UA)
Главная | СТАТЬИ | Полезные статьи | Мухи в голові: чергові нахлистові пригоди в Карпатах

Мухи в голові: чергові нахлистові пригоди в Карпатах

(3 голоса, среднее 3.67 из 5)

6.JPGЕх, нахлистовики. Усе їм не так. То вода завелика, то замала; то занадто чиста, то занадто брудна. А ще є примхи погоди – то холодно, то спекотно, то дощ, байдуже, що він буде лише завтра. Як не дивно, але всі ці фактори насправді є визначальними в підсумковому результаті. Рідко коли вдається потрапити на річку з ідеальними умовами. Скажімо взимку усі чекають коли настане весна, весною вже усім літа подавай, влітку кожен нахлистовик мріє про осінь. А от восени дуже хочеться, що жовтень не закінчувався ніколи. І це не дивно, бо наступає сезон сухої мушки, від якої не відмовиться навіть примхливий харіус. Порівняно з попередніми роками, середньостатистичний карпатівський харіус виріс на кілька сантиметрів. Це говорить, зокрема, і про роботу рибінспекції, яка всерйоз взялася за браконьєрів. А може просто рівень західноукраїнських шанувальників шнура та флай-боксів трохи виріс, от і вдається виловлювати щораз крупніших екземплярів, при чому не лише на «точках», але й там, де раніше бувати не доводилося. Наприкінці літа і на початку осені мені вдалося порибалити в нових регіонах та познайомитися з тамтешніми нахлистовиками. 

Правду кажучи, цьогорічне літо було не найкращим у плані нахлисту. Принаймні, на Львівщині. Харіус практично витіснив форель, яку рідко коли вдавалося виманити на більших річках. Цих красунь можна було знайти в достатній кількості на потічках та струмках. Але і харіус неохоче виходив на мушку. Однією з причин цього була погода, яка протягом літа нахлистовиків не радувала сонячними днями. Не рідко бувало, що проливні дощі починалися у п’ятницю, якраз напередодні запланованого виїзду в гори. Тож приїхавши на улюблені місця, ми бачили перед собою сумну картину – каламутна вода несла гіляки та іншу нечисть. Все ж інколи вдавалося потрапити і на хорошу річку.

 1.JPG

Нахлистові умовності

Субота, четверта ранку, головний львівський вокзал. Частенько саме тут збираються невеликі компанії нахлистовиків, які чекають на першу маршрутку. Буквально за кілька годин перед цим в Інтернеті я познайомився з Назаром, який нещодавно вирішив поміняти опариша на мушку. На вокзал він йшов пішки, не спавши усю ніч. Я ж перекімарив кілька годин, ще трохи подрімав на сидінні автобуса. Коли попереду вже можна було розгледіти гори ми повитягали флай-бокси. У Назара мух поки не багато, але ті, що є виконані на доволі високому рівні. Просто супер, як для початківця. Він вирішує ловити на великі «парашути», я ж чекаю моменту, поки не побачу в якому стані річка. Виявляється, що її стан прекрасний. Виходимо з маршрутки на свіже повітря і милуємося неповторними карпатівськими краєвидами. Раніше мені тут рибалити не доводилося, тож частувати місцевих мешканців вирішую традиційною парою німф. Ми розійшлися, щоб не заважати один одному і почали. Не зважаючи на вже згадані ідеальні умови для нахлисту, ані харіус, ані форель не харчувалися. А от вічноголодна бистрянка та верховодка просто не давали перепочити – ледь не кожна проводка закінчувалася легеньким посмикуванням. Інтуїція підказала, що лососевих слід шукати в інших місцях, тож я підійшов до потужного перекату з каскадом бурунів. Знайшовши непогане місце виловлюю з ямок кількох невеликих голавликів. Далі глибоко, тож доводиться обходити річку по зарослому березі. Назар стоїть в річці у тапочках та коротких шортах – йому глибина не шкодить. Він вирішує трохи залишитися і пошукати рибу на прибережних мілинах без течії. Як на мене, такі місця безперспективні, тож я прямую вверх по течії. Коли я вже вліз у кущі, то почув радісний крик – так може кричати людина, яка зловила свого першого харіуса. Пригадав себе і те, як я верещав, коли тягнув таку ж рибину. Згодом, очевидці цієї події жартували, що про мій дебют чули усі навколишні села. Набираю номер Назара – так і є, пир спокусився на здоровенного парашута практично на «озері». Я ж іду далі і на стежці в кущах зустрічаю спінінгістів – у них справи трохи кращі: кілька хороших окунів та голавлів. Мене ж продовжує переслідувати вредна бистрянка. До того ж випадково вода перехлюпнулася через чоботи-заброди, тож довелося виходити на берег і «сушити весла». Тим часом Назар упіймав пару голавлів і йти «в інше місце» не дуже хотів.

 10.JPG

Харіусам тут не місце

Десь зовсім поруч була траса – це ми чули по звуку моторів. Але пробратися до неї виявилося непросто: ми потрапили у справжні карпатські джунглі, де ще не ступала людська нога. З горем навпіл ми таки прорубали вікно у хащах і вийшли на дорогу. «Вибачте, а ви нахлистом ловите? Я спостерігав за вами з мосту. У мене також є нахлистова вудка і кілька мух, але я не розумію самого процесу. Можете мені показати?» - з такими словами до нас підійшов старший чоловік. Звісно, ми погодилися допомогти, але вже на іншій річці. Ігор нічого проти не мав і побіг на базу, де він відпочивав, за машиною, а ми сіли у затінку трохи перекусити. За кілька хвилин біля нас зупинилася нива і ми рушили углиб гір. Зупинитися вирішили біля впадіння у річку досить відомого та популярного потоку, де живе форель. Я показав Ігореві кілька варіантів лову на німфу, подарував спеціальний індикатор. Але зловити щось пристойне не вдавалося – все ж сонце було в зеніті та й мухи ще не збиралися вилітати. Ігор з Назаром спустилися вниз по течії, а я продовжував ловити на місці впадіння. Коли за годину я зрозумів, що окрім бистрянки нічого тут не впіймаю, підійшов до хлопців з пропозицією пошукати рибу в іншому місці. Вони глянули на мене здивованими очима: «А навіщо? Харіус же ловиться!». Буквально в цю ж мить Назар, який стояв посередині ріки і ловив на суху мушку, з радісним криком підтягнув до себе крупну рибу. А ще за хвильку те ж саме зробив Ігор – йому взяло на мокру. Від здивування я присів на камінь і задумався. Висновок один – риба утекла з пляжу (на впадінні потоку біля мене постійно хтось пропливав і щось хлюпало) і змістилася туди, де спокійніше. Поки я думав про причини і наслідки хлопці зловили ще по харіусу. Зважаючи на те, що часу у мене було вже обмаль, залишалося не більше 15-и хвилин, я поставив невеличку суху чорну мушку – вона мене рідко підводила. Найкращі місця були вже зайняті, тож довелося ще більше спуститися вниз по течії. Нарешті я знайшов те, що шукав – границю швидкої та повільної води. Закид і красивий харіус в момент хапає приманку, щойно та опустилася на поверхневу плівку. Хоч щось – не повертатися ж додому з порожнім фотоапаратом…

 2.JPG

«Трофейний» сміх

Не надто результативними виявилися і наступні літні вікенди. Правда, бували досить кумедні епізоди. Ловили ми з Назаром на великій і швидкій ріці метрів за сто один від одного. Після чергової німфової проводки я відчув різкий та енергійний удар. Риба взяла на бурхливій течії і швидко вимотала з котушки кілька метрів шнура. Невже трофей?! Не придумавши нічого іншого я загорлав: «НАЗАР!». Товариш чи то почув, чи то відчув – кинув свою вудку і полетів до мене з підсаком. Тим часом «трофей» вимотав вже добру половину шнура і все більше віддалявся від мене у сторону перекату. Я почав потрохи підтягувати його і якраз вчасно, бо Назар вже стояв поруч. За кілька хвилин він таки витягнув рибу з води. Яким же було моє здивування, коли перед собою я побачив звичайного 30-и сантиметрового харіуса! Звідки ж у нього взялося стільки сили? Ми посміялися, відпустили рибу і продовжили мандрівку по річці.

За кілька тижнів у ті ж краї я відправився з Максом – одним з найбільших нахлистових фанатів Львова. Перед поїздкою ми нав’язали нових мух, хоч їх, чесно кажучи, вже не було куди складати. Їхали з надією потрапити на чисту воду і дуже засмутилися, коли побачили перед собою суцільний «мутняк». Втративши кілька годин на спроби виманити з нього бодай щось, ми подалися на іншу річку. Буває ж таке – вода у ній була повністю чиста! Але дорогоцінний час було втрачено, тож особливого ентузіазму не спостерігалося. Ми стали на крутому березі і милувалися красивою річкою. За мить шкельця наших поляризаційних окулярів направилися в точку, де щось блиснуло. Потім ще один такий відблиск і ще один. Дуже велика риба плавала просто у нас під носом. Але ми розуміли, що шансів на те, аби зловити подуста, а це був саме він, практично нема. Це дуже специфічна риба, яка вкрай рідко частується нахлистовими мухами. Підуства (так цю рибу називають в Карпатах) супроводжувала нас уверх по течії, але не ловилася. В результаті ми з Максом задовольнилися невеличкими голавликами. Звісно, дуже швидко знайшли і причину слабкого кльову – у горах почало гриміти і блискати…

 3.JPG

У царстві гольяна

Кінець літа видався сухим – річки в горах катастрофічно обміліли. Але хіба може це зупинити нахлистову душу? Разом з співробітником Юрою ми вирішили провести вікенд на Франківщині і якщо вийде, то завітати у сонячне Закарпаття. У суботу зранку виїхали автівкою зі Львова і за дві години вийшли подивитися на Свічу – красиву гірську річку. Води у ній не бракувало, єдина проблема, що була вона геть каламутна. І це при тому, що дощів не було. Як пояснили місцеві рибалки уся справа в тому, що через Свічу перевозять (читай: крадуть) деревину. Від постійного контакту з колесами вантажівок річка просто не встигає очиститися. У будь-якому випадку нашим кінцевим пунктом була не Свіча, а інша річка, яка в неї впадає. За півгодини ми доїхали до одного з перевалів та поселилися в готелі. Річка, яка нас цікавила була чиста, але дуже мілка. Перед виходом на риболовлю зробив кілька контрольних дзвінків до товаришів, які вже бували у цих місцях. На жаль, втішної інформації не отримав – одні казали, що краще ловити не у верхів’ї, а набагато нижче, інші пророкували нашестя гольяна, мовляв, я потрапив у самісіньке царство цієї риби. Бздерки (місцева назва) тут справді море. З кожної ямки, де я сподівався знайти форель чи харіуса, у підсумку витягав по одному, а то й по два гольяна. Практично за три години перелопатив усі свої флай-бокси, але бздерка чіплялася навіть за найбільші німфи. Врешті-решт я підійшов до великої ями. «Перспективне» місце… Над водою росте верба, течії майже нема – схоже, ніби я потрапив на звичайну рівнинну річку. «О, якщо не форель, то хоч карася половлю. Були б ще хробаки» – цинічно сказав вголос. Але німфи все ж опустилися у воду. Не здивувало мене й те, що індикатор затримався – було б дивно, якби я не витягнув гольяна і звідси. Але на гачку був не гольян, а 5-и сантиметровий харіус. Швидко відпустивши малюка у воду я відійшов подалі від води. «Раз тут є малий харіус, значить має бути і великий. Це ж логічно – води нема, тож риба перемістилася у глибокі ями і їй байдуже, що місце не надто привабливе» – з такими думками я підкрався до ями і навприсядки закинув німфи. Є! Різкий ривок і величезний (як на таку дрібну річку) харіус намагається звільнитися від гачка. Це зробити йому вдається, але з моєю допомогою. Після фото на пам'ять відпускаю рибу у воду і знову ховаюся подалі. Раз тут є один – мають бути й інші! За п’ять хвилин повторюю усе і витягаю на каміння ще одного пирика, трохи меншого. Даю ямі трохи перепочити від мене – шукаю схожі місця, але їх, очевидно, нема. Десь за годину повертаюся, але вже нічого не вдається зловити, окрім дрібноти. Рибалити далі вже не хочеться – пора йти до готелю і готувати шашлики.

 4.JPG

Харіуси, вечеряти!

Переночувавши у дерев’янному готелі, в якому пахне свіжою сосною, уранці вирішуємо таки поїхати на Закарпаття і половити на одній з найближчих річок. Ми переїхали перевал і почали спускатися в долину. Наш товариш – відомий український тележурналіст Омелян Ощудляк у цих місцях бував не раз. Він якраз розповідав про особливості навколишніх сіл. В одному, за його словами, народжуються лише близнята. А в іншому замість корів вирощують тільки буйволів. Ми їхали повз міленьку річечку, яка ліниво поблискувала на сонці і шукали де б зупинитися. Нарешті добралися до курортного містечка, в якому живе Міша – досить досвідчений нахлистовик. З ним ми познайомилися на одному з семінарів, який кілька років тому відбувався в Карпатах. Після цього, правда, не спілкувалися. Я телефонував йому ще в суботу з метою дізнатися про стан річки, але поговорити не вдалося. Врешті, Міша таки вийшов на зв'язок і за кілька хвилин під’їхав до нас, запропонувавши відвезти «туди, де ловиться». Справа в тому, що до приїзду Міші я намагався виманити харіуса без знань про його поведінку в цьому регіоні. Зловити нічого не вдалося – Міша пояснив це тим, що трохи раніше по ріці пройшлися місцеві рибалки, які навіть не думають відпускати рибу, незалежно від її розміру та цінності. Колись сюди запливав лосось – мається на увазі дунайського тайменя або головатицю. Але люди винищили цю рибу до такої міри, що свідомим інспекторам під час нересту доводиться буквально ночувати в місцях ікромету, щоб лосося не проштрикнули острогою. «Я вже шкодую, що показав кільком знайомим основи нахлисту. Вони забирають рибу. А ти, як я бачу, ходиш без корзинки» - ці слова прозвучали як комплімент. Мабуть саме тому Міша і завіз туди, де ловить сам, а ще поділився своїми мухами, які дуже відрізнялися від наших. Ріка у цьому місці дуже красива, можна навіть сказати, що вона весела. «Є вихід!» - крикнув Міша. «У мене також, але дуже обережний» - відповів я, після того, як харіус виплив до мушки, скубнув її за хвіст і щез. Інтуїція натякала на те, що риба мене бачить, тож я спробував ловити класичним апстрімом. Руки буквально тремтіли від напруження, але шнур акуратно ліг на воду і вже за мить натягнувся як струна. Жирний харіус міцно вхопив малесеньку мушку і борсався у різні боки, аж поки не опинився на березі. Невдовзі схожий красень вийшов на мушку мого нового товариша. Сонце по трохи сідало за гори, отже риба все активніше пильнувала за поверхнею води, щоб як слід повечеряти. Один за одним ми витягували річкових красенів. Міша справжній професіонал – він відпускає рибу не витягуючи її з води. Мені ж поки такі «фінти» не вдаються. Мушу брати харіуса в руку, щоб звільнити від гачка. У цьому районі річка дуже гарна – вона крутиться, шумить, манить перекатами та ямами. Шкода тільки, що часу залишається обмаль – стає вже зовсім темно, тож ми змушені пакувати речі і прощатися.

 5.JPG

Свідомий геноцид

Принади Франківщини та Закарпаття ще довго не забувалися. Але ж і на Львівщині є чимало перспективних місць, особливо в жовтні. У цей час в горах холоднішає, тому потрібно тепліше одягатися. Один з вихідних планую присвятити мандрівці по своїй улюбленій річці. Назар радо відкликається на моє запрошення: поїхати в Карпати електричкою. Буквально за дві години ми виходимо в туманному селищі. Просто перед нами з вагона вискочив високий хлопець з тубусом і помчав у сторону ріки. Як краще туди пройти ми не знали, тому рушили слід на ним. Раніше цього хлопця нам бачити не доводилося, спершу ми думали, що він спінінгіст, але виявилося, що Сергій також ловить нахлистом, правда, йому рідко вдається вибратися з міста. Ми познайомилися та оцінили спорядження один одного. Поки не вийшло сонце, я вирішую ловити на німфи, хлопці тим часом приглядаються до «сухарів». Зійшовши до річки бачу місцевого рибалку. «Доброго дня! Щось ловиться?» - спитав у нього. «Та що, два харіуси» - якось не дуже привітно відповів він. Пройшовши кілька метрів я помітив гарну місцину, де може триматися риба і закинув дві німфи. Одразу ж підсічка і на камінні опиняється перший пир. До мене одразу ж підійшов той самий непривітний рибалка і здивовано спитав, на що це я так швидко зловив рибу. Побачивши снасті і мушки, він задумливо сказав: «Та риби тут нема. Все повибивали». Ми почали лаяти браконьєрів, аж тут місцевий вирішив «похвалитися». «Якось я тут зловив 136 харіусів!». Не бачив себе з боку, але здалося, що обличчя стало червоне як буряк. «А що ви з ними зробили?» - спитав я, вже наперед знаючи відповідь. «Та додому забрав!» - гордо відповів рибалка. «То як ви можете казати, що тут рибу вибили, якщо ви самі її винищуєте? 136 харіусів! Ви ними смачно наїлися? Скількох сусідам віддали, скількох викинули бо не доїли?!». Мені стало огидно стояти поруч. Місцевий почав виправдовуватися: «Та то я на Різдво, я ж не електровудками і не сітками»… Але я цієї сповіді вже не слухав. Хотілося ще й забрати дві німфи, які я йому подарував. Просто перейшов на інший берег і відвернувся. Ось така українська натура – казати, що хтось поганий, коли сам же не кращий. Звісно, чоловіки забирали рибу додому споконвіків і годували нею свою родину. Але є закон, є Червона книга, а для харіуса європейського там відведена ціла сторінка. Можна також зрозуміти, що коропи чи щуки в цьому регіоні не водяться, а риби з’їсти хочеться. Вже нехай – візьми собі кількох харіусів на вечерю, для дитини – на це все можна закрити очі. Але щоб займатися таким геноцидом, а потім ще й гордитися своїми вчинками – ось цього я не розумію. На жаль, той місцевий рибалка не єдиний, хто винищує дорогоцінну рибу. Пішла чутка, що хтось з сусіднього села за тиждень зловив 250 харіусів… Доля їхня відома.

 7.JPG

В гості до знайомого

Я спробував забути неприємну розмову з місцевим рибалкою і сконцентруватися на мушках, щоб не псувати загального враження. Вийшло сонечко, тож я швиденько змінив оснастку і закинув суху мушку. Одразу ж почалися виходи і невдовзі харіуси позували для мого фотоапарату. Назар та Сергій зникли з горизонту, тож я задзвонив аби спитати про їхні успіхи. На диво, вони відповіли, що наразі харіуса не впіймали. Не розуміючи що до чого, я пішов слідом за ними униз по течії. На перспективних місцях зупинявся і отримував насолоду від чергової дуелі з пружними красенями. Нарешті я наздогнав Назара, який ловив верховодку у місцях без течії. Виявилося, що його мухи завеликі, а восени слід ловити на маленькі мушки (хоча, залежно від погоди, умов, річки та настрою риби бувають винятки). Я запропонував товаришу поділитися своїми, але він сказав, що поки тестуватиме власні розробки.

Сонце піднялося, харіуси наїлися, тож деякі ділянки ріки не подавали жодних ознак життя. Ми підійшли до великої ями, яка не давала мені спокою вже цілий рік. Минулого жовтня саме тут я впустив трофейного харіуса, за яким обіцяв повернутися. Спеціально для цього, я зберіг ту саму мушку, тримав її у спеціальній коробці і не використовував її на попередніх рибалках. Тепер прийшов час віддавати старі борги. Я акуратно підкрався до ями і закинув мушку. Перші три проводки успіху не принесли, але на четвертій з глибини таки вилетіла ракета! Тепер я тебе не впущу! Але зробити це виявилося не просто. Харіус потягнув шнур углиб ями і мені залишалося лише одне – підняти вудку високо над головою і йти назад. Нарешті харіус почав здаватися і мені таки вдалося витягнути його на каміння. Такого крупного пира раніше ловити не доводилося – видно було, що це ветеран. Навіть його кольорова гамма відрізнялася від більш молодих екземплярів. Я відпустив рибу, з надією упіймати його і в наступному році. Правда, потім зрозумів, що зробив помилку. Позаду стояло двоє дітлахів, які бачили все, що відбувалося. Вони про щось пошепотіли, а потім пішли у сторону села. Сподіваюся, що я помилився, але одразу ж стрельнула думка – вони прийдуть додому і скажуть: «Тату, тату, там якийсь вуйко витягнув великого пирика і випустив його. Йдемо там сітку поставимо…». Мабуть, вартувало б забрати рибу з собою, або зробити так, щоб діти побачили, що я її забираю, а тим часом непомітно її відпустити. Все ж я сподіваюся, що мій харіус уникне сітки і ще не раз мене потішить.  

 8.JPG

Кисневе отруєння

Ми продовжили спускатися вниз по течії. Я дивувався Назару – він вперто не хотів ловити харіуса, натомість вирішив переколоти усю бистрянку. Ця ситуація нагадала мені мене самого кількарічної давнини. Я дивився як мої знайомі ловлять харіуса, а сам задовольнявся бистрянкою. Тоді я просто не вірив у свої мухи і у цьому була найбільша проблема. От і Назар продовжував закидати свої «парашути», відмовляючись від запропонованих робочих мушок. В Сергія ситуація була ідентична – сама дрібнота. У мене ж харіус ловився, може не так активно як зранку, але систематично. Ми спустилися до перекатів – я міг собі тільки уявити, скільки тут риби. Але харіус не поспішав харчуватися. Я ступив ще крок у річку і в одну секунду опинився у воді. Як це сталося – пояснити не міг. Швидко вибрався на берег, почав скидати мокрий одяг та витягати на каміння техніку. Добре, що сонце ще не почало ховатися, тож за якихось хвилин 15, я одягнувся у сухі речі і пішов далі. Але зі мною щось було не так. Якось Макс мені розповів, що не дуже хоче їхати в гори сам. Мовляв, після кількох годин проведених на ріці, його починає «глючити». Здалося, що зі мною відбувається щось схоже. В очах почало темніти, голова крутитися. Невже я отруївся киснем? Потім мені почало здаватися, що по ріці щось пливе, а суху муху я взагалі перестав бачити. Вирішив поставити німфи, ще й з яскравим індикатором. Мені було страшно переходити річку, бо було важко триматися на ногах. Я трохи посидів на великому камені, попив води і набрався нових сил. Часу залишалося обмаль, а до залізничної станції ще треба було пройти немало. Тому взявши себе в руки я пішов далі. Невдовзі зустрів Назара та Сергія, який таки упіймав одного харіуса. Хотілося ще половити, особливо ввечері, коли розпочнеться масовий виліт комах. Поки я думав де ловитиму, мої німфи зачепилися за камінь. Я ліниво смикнув, але виявилося, що то був не камінь… Крупна рибина (ідентифікувати її не вдалося, ймовірно, це була форель) не дала себе витягнути і зійшла з гачка, через мою помилку. Нічого страшного – німфи я спакував у ту ж коробку, де зберігалася суха муха; буде нагода повернутися сюди наступного року.

Почало темніти, а я забрів невідомо куди. Прийшов час вибиратися і шукати Назара з Сергієм, але якраз повилітали мухи і поверхня води наче ожила. Я швидко поставив «сухаря» і закинув. Хороший харіус одразу ж на неї вистрибнув, а згодом його дії повторили ще двоє красенів. Тепер можна і складатися. Але куди йти? З одного боку гора, а з іншого щось схоже на промисловий завод. Паркана не було, тож я пішов по дорозі і справді вийшов на велику площу заводу, тепер вже з двометровою огорожею. Поруч стояли старі автомобілі, а в приміщенні для сторожа не було нікого. Згодом я побачив, що під головними воротами є проміжок, куди можна втиснутися. Пересунувши рюкзака з вудкою, я з горем навпіл і ціною забруднення куртки і штанів проліз на дорогу. Оце так промисловий шпіонаж – засміявся я і почав чистити одяг. На щастя, я опинився просто перед залізничною станцією і пішов до друзів, які вже мене чекали з пивом. Повертатися до Львова довелося у геть забитій електричці – молодь також їхала з гір додому. Але усе це не могло зіпсувати прекрасного настрою від неймовірної карпатської рибалки.

9.JPG

 


 

 
Регистрация / Вход
Сейчас на сайте:
  • 135 гостей
Рыбалка. Сайты о рыбалке. ТОП