English (United Kingdom)Russian (CIS)Ukrainian (UA)
Главная | СТАТЬИ | Полезные статьи | З нахлистом по Австрії

З нахлистом по Австрії

(2 голоса, среднее 5.00 из 5)

z_2d761315.jpgЗавдяки роботі, мені вдалося об’їздити майже всю Європу. Не всюди, звісно, була можливість ловити рибу, але там де ловив – не обходилося без трофеїв. Тобто, ті ж «трофейні» щуки в Швеції для шведів аж ніяк не були трофеями – там таких мільйони. Чи коропи в Польщі – теж звична справа для поляків. «Трофеї» - це за нашими мірками, не за європейськими. Наше ставлення до всього живого кардинально відрізняється від того, що є на Заході. Це стосується і риби, і тварин, і птахів, і навіть самих людей. Наприкінці червня робота закинула мене в саме серце австрійських Альп…

 У Європі за все треба платити. Ще перед поїздкою я переглянув кілька сайтів та форумів, ознайомився з правилами австрійської рибалки. Зокрема, в Тіролі день з вудкою може коштувати і майже 20 євро, залежно від водойми. Знайшов номер телефону представника місцевого рибальського комітету, аби вже на місці проконсультуватися щодо купівлі ліцензії. Невдовзі після поселення в готелі я вийшов оглянути територію.

Крихітне містечко розташоване на березі красивого гірського озера, з якого витікає кілька річок. До найближчої йти було недовго – майже 10 хвилин. Біля самої річки розташоване щось схоже на ферму – довгий кам’яний будинок та ще кілька сараїв. З німецькою мовою у мене не дуже, але я зрадів, коли побачив табличку біля будівлі. З того, що я зрозумів – за 10 євро тут можна купити денну ліцензію. Постукавши в двері, невдовзі на подвір’я вийшов хлопчина. Насамперед, я вибачився, що погано спілкуюся німецькою і спитав чи не буде він проти поговорити по-англійськи. Виявилося, що і він, і майже усі інші австрійці, з якими мені довелося спілкуватися згодом, вільно володіють англійською мовою, тож жодних проблем у цьому плані не виникало. Зігмунд розповів мені що до чого – його ферма взяла в оренду цю ділянку річки (близько 700 метрів): від витоку з озера і до впадіння в іншу річку. Водойма умовно поділена на дві частини – ближче до озера вона рівнинна та глибока. Там можна упіймати щуку, окуня, лина, ляща, плотву, голавля, сома, коропа та вугря. Друга частина, розділена з першою шлюзом, це гірська річка, з камінням, течією різної швидкості і кількома ямками. Тут живуть струмкова та райдужна форелі і голавль. Такий видовий склад риб цілком задовольнить нахлистовика – можна буде випробувати, зокрема, і стрімери, до яких в Україні ніколи руки не доходять. Ми попрощалися і домовилися, що як тільки з’явиться вільна хвилина, я куплю ліцензію і спробую упіймати когось з тірольських мешканців.  

z_47a6ccbd.jpg

z_5b3f9d95.jpg

z_6eeaefa8.jpg

 

Райдужні перспективи

Така нагода трапилася за кілька днів, під вечір. Разом зі мною на річку вирушив колега по роботі Юра, починаючий нахлистовик, який, щоправда, вже демонструє пристойні результати. Ми вирішили взяти одну ліцензію, але ловити по-чесному: коли я з вудкою, він з фотоапаратом, і навпаки. Зігмунд виписав квитанцію і ми вийшли на міст, щоб оцінити рівень води. Як виявилося згодом, цей фактор був визначальним. Справа у тому, що вода в ріці регулюється шлюзом. Якщо падають дощі, його піднімають, і ріка стає швидкою та бурхливою. Якщо опадів нема, то, відповідно, і течія повільна. Так вийшло, що саме в цей вечір вода була на середньому рівні. Більше таких умов ми не мали, такої рибалки також. Пройшовши кілька метрів по березі ми побачили зручне місце. Під протилежним берегом на поверхню випливали тіні досить непоганих екземплярів. Розмір приманки мав бути відповідним – я поставив велику і кудлату суху муху, яка могла імітувати крупну комаху. Закинув її точно під носа рибі і вже збирався підсікати, але покльовки не було. Я спробував ще раз, потім ще… Результату нуль. Швидко відкусив муху і прив’язав стрімера з червоного марабу, золотого люрекса та з масивною конусною золотою головкою. Глухо. Риба плаває, але не ловиться. Рівень води дозволяв просуватися вверх по течії – під кущем я помітив ямку і закинув туди маленьку мушку. Одразу ж вихід – взяла невеличка струмкова форелька. Трохи далі, за штучним перекатом розлилося досить широке, як для такої річечки, плесо. Я став на камені перед ним і почав ловити методом апстрім – закидував шнур вверх по течії, швидко його підмотуючи. Це було не просто, оскільки бурхлива течія позаду, трохи мене випереджала. Однак вже за кілька секунд на мушку вистрибнула риба і невдовзі опинилися в моїх руках. Це був невеликий голавлик. Згодом підійшов Зігмунд і поцікавився нашими успіхами. Він дуже здивувався, коли побачив, що ми ловимо на суху мушку, адже тут переважно користуються німфами та стрімерами. А ще він сказав, що активніше риба почне брати трохи згодом, коли сонце почне ховатися за гори. Я витягнув з флай-бокса кілька робочих мушок і подарував австрійському фермеру. Він був відверто здивований такою щедрістю, але з радістю сховав мушки, після того, як добряче їх роздивився. Ми трохи повернулися і вирішили дослідити частину річки за мостом. Ловити там було украй незручно, навіть кільцевим закидом. Все ж на великого елк хеар каддіса нам вдалося виловити кілька струмкових форелей пристойного, як для України, розміру та ще кілька голавликів. Логічно, що зараз риба хотіла масивних мух. Одна з таких – коричнева і з крилами, зникла з поверхні води, щойно туди упала. Підсічка практично відразу ж стала супроводжуватися свічками та дикими ривками з боку в бік. Кілька хвилин боротьби і на березі опинилася непогана райдужна форель. Мені вперше вдалося упіймати цю красиву рибу.

Прийшов час мінятися. Юра витягнув свою вудку, а я озброївся його фотоапаратом. Ми підійшли до самого шлюзу. Зверху було добре видно розташування риб. Юра сховався у них за спиною і дивлячись на мої вказівки закидав муху просто їм на голову. Результат не забарився. Риба жадібно кидалася на муху, яку мені подарувала Ганна – одна з найкращих нахлистовиків Західної України. Юра ще ніколи не боровся з такою рибиною, але він дав собі раду – зумів витягнути з-під каміння красивого голавля. А за хвилину виманив і струмкову форель. Нашому задоволенню не було меж, однак відкривши флай-бокс ми недорахувалися доброго десятка мух, які залишилися прикрашати місцеві кущі. Тим не менше, втомлені, але щастиві, повернулися до готелю. Окрім звичної роботи, треба було ще й дов’язати мушок, які сподобалися тірольським рибам. Насамперед, їх зацікавили великі елк хеар каддіси. Розклавши матеріали я чомусь вирішив трохи удосконалити цю муху, водночас її спростивши. Обмотавши гачок ниткою та когутячим пером від початку до кінця, узяв пучок волокон оленя і закріпив традиційним способом. Але кінчики не обрізав, як каже легенда, а відвів назад, до хвоста. Таким чином вони імітували масивні крила та голову. Новаторство виявилося не даремним. Принаймні струмкова форель оцінила цю мушку під час наступних виходів.

 z_320bde34.jpg

z_7437280c.jpg

Подарований вечір 

На річку ми повернулися через кілька днів. Як годиться, Зігмунд виписав нам ліцензію і побажавши щасливої рибалки пішов по своїх справах. За кілька секунд я зрозумів, що забув дати йому гроші. Покликавши фермера назад, витягнув з кишені заздалегідь приготовану банкноту, але він її не взяв. «Ти подарував мені дві чудові мушки. Сьогодні я дарую тобі вечір на річці»… 

Перед виходом на водойму ми спробували детально її проаналізувати. І у підсумку вирішили, що вже все вивчили про цю річку. Ми помилялися. А ще ми виявилися не готовими до того, що рівень води буде катастрофічно низьким. Риба, як з’ясувалося, до цього ставиться украй негативно. На моїх очах вона нервово металася по маленьких плесиках і забивалася у нори під берегом. Брати будь-які мухи категорично відмовлялася. Нічого не зловивши на обмілілій ріці, ми з Юрою вирішили пройтися по верхній частині – тій, що широка і глибока. Подолавши ряд перешкод у вигляді каналів та дротів під напругою (один з таких добряче мене шандарахнув – я стояв у воді в каналі і спробував вилізти на берег. Узявся за дріт і мало не впав від шоку – виявляється так огороджують кіз, які тут пасуться), ми таки вийшли на берег, явно не призначений для нахлисту. За нами піднімалася гірка – закидувати під протилежний берег було неймовірно важко. Я подумав, що тут мають бути голавлі і не помилився. Під кущами, які росли на іншому березі, ми помітили досить великі тіні. Але вони не хотіли харчуватися, очевидно, через той же рівень води, хоч на цій ділянці він не був помітним. Ми почали пропонувати голавлям різні види мушок, десь підсвідомо розуміючи, що нам нічого не світить. Без ентузіазму закидуючи шнур, я помітив голавля, який ліниво рухався у моєму напрямку. Закид виявився на диво точним – просто йому під очі. Це була остання надія – найакуратніша мушка, яку мені вдавалося зв’язати: з хвостиком wooden duck, чорним дабінгом, одним оборотом золотистого люрекса та йоршиком з пера когута грізлі. Голавль, дуже повільно і неохоче, таки її схопив. Скажу чесно, що витягнути таку рибу з глибокої води вудкою третього класу, було дуже не просто. Голавль пішов на дно, повільно стягуючи за собою шнур. Мало-помало, я почав його підтягувати, не даючи слабини. За кілька хвилин риба опинилася на поверхні. З’явилася інша проблема – підсака у нас не було, тож довелося спускатися у воду і ловити рибу рукою. А місце було закоряжене, це означало, що голавль міг спокійно обірвати повідок. Один необережний рух і він таки знайшов рятівну для себе гілку. Ривок, шнур ослаб… Невже зійшов? Акуратно підтягую жилку і відчуваю, що все в порядку. Схопивши красеня за боки, виходжу з ним на берег. Швидка фотосесія і повернення додому. Ну, це вже хоч щось…

 z_d8a82657.jpg

z_f8d94289.jpg

z_94fbd8fd.jpg

Залізна логіка

Через кілька днів ми відправилися в містечко, яке разів у сто менше за озеро, на берегах якого воно розташоване. Саме озеро дуже красиве, оточене з усіх сторін горами. Вода кришталево чиста, відповідно, можна було розгледіти усе, що там плаває. В принципі, напружувати зір, щоб побачити рибу не варто було. Вона живе просто під ногами. При чому не якісь там мальки, як у нас, а здоровенні, кількакілограмові голавлі. Ми були шоковані. Поруч пляж, де галасували відпочиваючі, а риба просто плавала собі у метрі від берега. Почали питати про ліцензію – нас скерували до невеликого доку, де швартувалися яхти. Підійшовши до будки я привітався з жінкою, яка виписувала різноманітні квитанції.

-          Доброго дня! Чи можна тут придбати ліцензію для риболовлі на озері?

-          Звичайно. З вас 18 євро.

-          Дорогувато…

-          Зате усю зловлену рибу ви зможете забрати собі на вечерю.

-          Та воно мені ні до чого – я усе відпускаю.

-          У будь-якому випадку, 18 євро. Але прошу пред’явити ваше рибальське посвідчення.

-          (Пауза) Я з України. У нас, в принципі, рибалка безкоштовна, тож і посвідчення не потрібні.

-          Мені шкода. Я не продам вам ліцензію.

Відійшовши убік я розреготався. Неймовірно – австрійці переживають, щоб до них не приїхав якийсь «валянок» і не пошкодив їхню рибу. Раз у тебе нема посвідчення – отже ти не вмієш ловити. Залізна логіка. Ясно, що можна було втулити цій фрау будь-яке українське посвідчення з фотографією, сказавши, що це рибальське. Та й, по правді, можна було б і засісти в кущах, не купуючи жодних ліцензій. В Австрії, особливо у маленьких містечках, усе базується на довірі. Там не додумаються до того, щоб піти на річку і ловити рибу без ліцензії. Це просто не вкладеться а австрійських мізках. Смієтеся? Думаєте, як це не по-українськи. А може, саме тому вони і живуть нормально? Скажу чесно, мені подобаються їхні порядки. Хоч було багато можливостей зробити по-українськи, але я не порушував тутешніх правил. Мені було приємно відчувати себе європейцем.

 z_a28dcd37.jpg

z_a714ea15.jpg

Шкіряна блешня

У нас з’явилася проблема. Закінчилися мої американські повідки, а той флюорокарбон, що я купив у Львові, виявився занадто непридатним для австрійської риби. Це було жахливо – ми просто не могли витягнути рибу, форель чи голавль просто рвали ці «японські» повідки. Не було і жодного шансу відчепити мушку з гілки. У містечку ми не знайшли нічого подібного на рибальський магазин, тож залишалося лише попросити допомоги у Зігмунда. На щастя, він нас виручив – приніс величезну, 500-метрову катушку з шикарною жилкою 0,16, призначеної для ловлі форелі. Я був вражений її якістю – жодного обриву і жодної втраченої мушки. Принаймні, у мене.

Зігмунд, який при нагоді приходив до нас на річку, поцікавився чи чули ми щось про лосося, який і не лосось зовсім, але всі його таким вважають. Спершу я не зрозумів про що він, а потім здогадався, що Зігмунд питає про дунайського лосося, він же дунайський таймень. Розповів, що ця риба у невеликій кількості зустрічається на деяких ріках Закарпаття, але побачити її на власні очі мені ще ніколи не вдавалося. «Ухо-ухо» - мрійливо сказав Зігмунд. Я засміявся. У середовищі нахлистовиків цю рибу називають «хучо-хучо» (лат. Hucho hucho). Фермер попросив зачекати, пішов у будинок і за хвилину приніс стару фотографію у рамці та ще дещо наразі незрозуміле. «Це мій дядько, який у 1955 році зловив 17-кілограмового «ухо-ухо» на оцю саморобну приманку». Нічого подібного мені бачити раніше не доводилося: два трійники, залізна головка і нарізка шкіряних ремінців. Цікаво, чи зацікавила б оця «блешня» сучасну рибу?

 z_33e511f0.jpg

z_6f7f61c6.jpg

Закон підлості

До повернення нам залишалося кілька днів. Роботи не бракувало, але ми все ж знайшли можливість вибратися на «останній раз». Альпи були туманні, постійно йшли дощі, але з відомих причин вода у ріці не мутніла. Коли ми прийшли то побачили, що рівень її високий. Юра вже давно вирішив ловити на жука, але тільки на чорного. Спеціально для нього я зв’язав кількох чорних монстрів з лапами, сам же вирішив спробувати половити на «гламурних» жуків рожевого кольору. Але перед цим я мав намір трохи помочити німфи – до них жодного разу руки не доходили. Результату практично не було – один голавлик та одна форель. Аналогічний результат і з сухими мухами. У Юри справи пішли трохи краще. Я присів і закурив на одному з кам’яних виступів, а товариш сплавляв жука у бурхливу течію. Навіть здалеку я побачив різкий та агресивний вихід риби і насолодився боротьбою. Правда, мене трохи здивувала поведінка голавля на гачку. Він поводився зовсім не як голавль. Виявилося, що жука схопив не клен, а райдужна форель, що стало для мене несподіванкою. Після того, як риба опинилася у Юриних руках, він спробував її відпустити, але «регенбоген» не подавала ознак життя. Лише після того як ми кілька хвилин потримали її головою проти течії, форель самотужки звільнилася і забилася під каміння.

У нас було ще трохи часу, тож ми вирушили половити голавля. Поки я думав, чим би здивувати тірольську рибу, Юра закинув жука під протилежний берег і відразу ж підсік. Його вудка, також третього класу, зігнулася в дугу – очевидно, на гачку сиділо щось солідне. Врешті-решт товариш дотягнув до берега красивого голавля десь на 40 сантиметрів. Свого жука я закинув під інший кущ і вже за секунду на моїй вудці пручалася ідентичного розміру рибина. Отримавши порцію адреналіну від боротьби ми засмутилися – ніхто з нас не взяв з собою фотоапарата: кожен понадіявся на партнера. Закон підлості – хочеш зловити трофей, забудь фотоапарат вдома. Трохи згодом мені вдалося виманити ще одного такого ж м’язистого клена, вже, правда, на коричневого жука. А вже перед самим поверненям до готелю я поставив маленького жука, якого для мене зв’язав відомий в Україні та поза її межами майстер нахлистових катушок Олександр Каплун. Цікаво, що створив він цього жука кілька років тому, на семінарі в Карпатах, але за весь цей час я жодного разу на нього не ловив. Нарешті прийшов його зоряний час. Посеред ріки кружляло щось велике і сильне. Акцентований закид йому під носа і за секунду голавль вистрибує з води, лякаючи усе навколо. Мене насамперед. Він почав активно розмотувати шнур з катушки, до бекінга залишалося всього нічого. Щоб не спокушати долю, я пригальмовував його і потрохи повертав на шпулю. З цим голавлем я повозився близько десяти хвилин, після чого підвів до берега і переможно підняв догори. Юра ловив на протилежному березі. Він показав свій повідок. Таке враження, що жилка була просто перекушена. Ми так і не зрозуміли, хто ж з альпійських мешканців міг відкусити жука…

 z_b781294c.jpg

Епілог

Чому у нас не так як в Австрії? Чоми ми приводимо своїх дітей на мертві озера, де кілька років тому якийсь мерзотник убив всю рибу струмом? Чому ми забиваємося високо в гори для того, щоб не бачити села, де чи не в кожній хаті думають, як поставити сітку на річку? Чому відпускаючи зловлену форель чи харіуса, ми чуємо жадібне «Краще б мені віддав»? Чому велика риба не плаває у нас під ногами? Про це боляче писати, але навіть за найоптимістичнішими прогнозами, в найближче десятиліття у нас нічого не зміниться. Відповідно до піраміди необхідностей Абрахама Маслоу, гармонія, у даному випадку, гармонія з природою, розташована практично на самій вершинці. Перед нею йдуть фізіологічні потреби, потім відчуття безпеки та захищеності, потім бажання кохати та бути коханим, згодом необхідність у повазі, пізніше бажання знати і розуміти, і аж за тим тільки можна говорити про гармонію. Поки українці не будуть забезпечені, зокрема, і державою, нижчими шарами цієї умовної піраміди, наша риба й надалі перебуватиме на межі зникнення, а наша природа й надалі буде піддаватися плюндруванню. Бо про яку красу можна говорити, коли у тебе бурчить в шлунку?

z_fa8f790f.jpg

z_af0f799b.jpg

 
Регистрация / Вход
Сейчас на сайте:
  • 92 гостей
Рыбалка. Сайты о рыбалке. ТОП